Літературний гурток 'Поетична вітальня' гімназії №39 імені гетьмана Богдана Хмельницького (м. Київ) Керівник - письменниця Марія Морозенко

Анастасія Діденко

"любов до слова, як історія любові до рідного краю"



    Діденко Анастасія  органічно відчуває цілісність з рідною Україною, із душею живодайної ЗЕМЛІ.  Їй легко передавати пульс життя НАЦІЇ, тому що вона не є спостерігачем того, що відбувається в Україні, а сама є частинкою живого творчого процесу. Поза сумнівом, Анастасії однаково болить минуле, сьогодення і майбутнє. Втім, майбутнім вона переймається найбільше. Це й не дивно, адже власною творчістю дівчина прагне надихнути на ДОБРО ровесників та наступні покоління. Їй хочеться, щоб люди враховували уроки історії, і щоби довколишній світ утілив світлі прагнення кожного, хто нині живе на ЗЕМЛІ. Не дивно, що у віршах юної поетеси є чимало роздумів про себе, близьких. Реалізовує у своїй творчості Анастасія і своєрідну філософію відчуттів, що граничить із містичною сферою тонкого психологізму. Визначальною рисою її творчості є й насичена образність, що посвідчує і поданий тут фрагмент творчого доробку.

     Другий рік поспіль Анастасія Діденко відвідує поетичну студію. Як видно, це не тільки потреба творчого зростання чи спілкування із іншими авторами, а й пощук власного ПОЕТИЧНОГО ГОЛОСУ, отого вкрай необхідного особистого творчого шляху, без якого не обходяться СПРАВЖНІ ТВОРЦІ. Цей пошук нині є домінуючим у її початковій творчій біографії. Гадаю, найцікавіше на НЕЇ чекає попереду. Все тут залежить виключно від НЕЇ самої. Надіюсь, Анастасія втілить у життя душі своєї щирі сподівання. З вірою у це, зичу їй щасливого і цікавого творчого шляху...

 

              "У житті ми шукаємо себе, свій шлях, своє призначення. На цьому етапі зараз знаходиться   Анастасія Діденко. Її вірші – наполегливі пошуки правди, захоплення красою нашого світу, тонка ідилія живого, свіжого настрою. У творах цієї відвертої особистості можна знайти щось особливе, легке і захоплююче… Нехай про те, що вона описує у  своїх віршах, вже давно писали, але вона робить це по-своєму. Справджуються слова нашої сучасниці: «Поезія – це завжди неповторність…». І той, хто шукає – завжди знаходить…"      Микола Завгородній  

 

 

               ***
І скільки ж нам зосталось часу?
Хіба вже снились сотні снів?
Ми всі шукали світла масу,
Не помічаючи плин днів.

Тепер рахуємо всі кроки,
Долаючи хисткі мости.
А поруч лиш степи широкі –
Минулих споминів листи.

 

***
У пам’яті моїй дитячі мрії,
Мої бабусі, вільний дух землі,
І журавлі, що відлітали в вирій,
І ноги босі й віти золоті.

І мова, що жила в низенькій хаті,
І ніжність рук, і мудрість поколінь,
І білі рушники на кожнім святі,
І на городі тепла літня тінь.

Нам до безмежжя мало того літа,
Що вже пройшло із щедрістю ланів.
І йде кудись усе безмежжя світу,
Як біль і радість вимолених слів.

 

              ***
Ти раб ганебної системи,
Що диктували нам роки.
Посеред вічної дилеми
Не приховати їх гріхи.

Ти раб обжерливої влади,
Самітник, головна мішень.
Для них ми – здичавіле стадо,
Від коли і по цей же день.

Ти раб зневажливого війська,
Здавило горло кулаком.
І ти хоч стій, хоч плач, хоч бійся,
Це військо діє напролом.

Ти раб людини і суспільства,
Що діють разом, без ганьби.
І падає червоне листя
На місто сповнене журби.

Ти йдеш вперед, тобі у спину
Кидають грішники грішки,
Серед життя швидкого плину
Прошу, не йди на їх стежки.

Не пізно вибрати дорогу,
Сказати: «Ні, я вже не раб!»,
Знайти в собі та людях змогу,
Навіки вирватись з-за грат.

 

 

 

       

***
Класично, із шармом лягав нам на плечі
Зимовий натомлений вечір.

Цей вітер повіяв чуттям декадансу
Примарно та з нотами вальсу,

Летіли удаль крики разом з думками,
Хапаючи зиму руками.

Так тихо з самотністю й мріями снігу
В журбі я знаходила втіху...

 

 

 

 

 

                   ***
Безтурботно дрімало осяяне місто,
Сновидіння покрили розталі сніги.
І невже між роками для щастя не пізно
Віддавати йому ще колишні борги?

Я давно загубила з ваганнями сили
І давно вже не вірю минулій «собі»,
А чекаю як хтось знов заграє на лірі
Цій дрімливо-промерлій зимовій землі.

 

 

 

  ***
Метаморфози суспільства
Осінню гріють нам душі.
Навіть в хвилини презирства,
Думку твою не порушу.

Над горизонтом уперто
Плавали мрії та хмари.
Осінню все мов завмерло,
Тихо горіло цим жаром.

Звуки літали в повітрі,
Спокоєм йшли у майбутнє,
Спогади осені вірні
З нами повстануть у грудні.



Обновлен 21 мар 2014. Создан 10 мар 2014



  Комментарии       
Всего 1, последний 3 года назад
hardcore555 10 мар 2014 ответить
чудові вірші Настя,не зупиняйся!!!!!!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником